|
Пирятин
Рождественський собор
Побудований храм у 1781 році на благодійні кошти місцевого козацького старшини Андрія Ільчинка.
Споруда камяна, тричасна, в плані прямокутна. Західний та східні об’єми сполучаються з центром за допомогою арок. Дивною шляпкою вилядає восьмигранна верхівка храма. Гладка поверхня стін прикрашена складним, вишуканим малюнком налічників, це характерно для українського бароко. Кути підкреслені слабковиступаючими пілястрами, фасади завершені трикутними фронтонами. В XIX ст було прибудовано приміщення до північного та південного фасадів, що дуже змінило споруду. При проведенні реставраційних робіт у 70-ті рр. ХХ ст храму було повернуто першопочатковий вигляд.
Лубни
Спасо-Преображенський Мгарський чоловічий монастир
Перші монахи оселилися на цьому місці ще на початку XVII ст. Висока гора в Мгарському лісі на правому березі річки Сули завжди заворожувала своєю природою кожного, хто потрапляв у ці благословенні місця. Це, мабуть, і спонукало власницю цих земель Раїну Вишневецьку заснувати тут, у шести кілометрах від Лубен, православний монастир. Окрім земельного наділу, благочестива княгиня виділила також і значні кошти на будівництво.
У ті неспокійні часи, коли святе Православ’я зазнавало значних утисків ззовні, православна громадськість покладала на нову обитель великі надії.
Домінантою архітектурного комплексу Мгарської святині є величний Спасо-Преображенський собор – визначна пам’ятка українського бароко, зведена наприкінці XVII ст. з ініціативи українського гетьмана Івана Самойловича. Цей храм став прикрасою не лише православної Полтавщини, але й усього Християнського світу. Він і сьогодні вражає паломників своїми величними формами та неповторним оздобленням. Будучи понівеченим у часи атеїстичного режиму, нині він знову відкривається для паломників у всій своїй монументальній величі.
Решетилівка
Селище міського типу, районний центр Полтавської області, положена над річкою Говтвою (притока Псла);
Решетилівка на поч. XVII ст. знаходилася у володінні польського магната коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Історик М. Арандаренко твердить, що засновником Решетилівки був козак-пластун Решетило, який на поч. 17 ст. мав тут свою пасіку. Поселення згадується в документах 1638р. у зв’язку з селянсько-козацьким повстанням під керівництвом Якова Острянина.
Решетилівська фортеця споруджена на поч. XVII ст. Розташовувалася на трикутному мисі – узвишші на правому боці р. Говтви та її притоки. У XVII ст. захисні огорожі фортеці складалися із земляного валу та рову, дерев’яних огорож та башт. Втратила своє значення в 2-й пол. XVIII ст.
Один із осередків українського народного ткацтва, килимарства і вишивкарства та кушнірства, що розвинулися головно в XIX столітті. У 1905 році в Решителівці була утворена ткацька майстерня, у 1922 перетворена на артіль, що з неї 1960 постала фабрика мистецьких виробів зі школою майстрів. Виробництво декоративних тканин: доріжок, скатертин, килимів, вишиваних рушників, сорочок, прикметних своєю декоративністю і яскравістю барв. Решетилівські вироби експонуються на міжнародних виставках й експортуються головно до сателітних країн. З переходом на фабричне виробництво якість цих виробів занепала: на зміну первісній органічності народного мистецтва прийшов штамп, подекуди зумовлений пропагандивними вимогами кіч.
Кобеляки
Кобеляки — місто районного значення в Полтавській області України, адміністративний центр Кобелякського району.
У Кобеляках живе і працює знаменитий доктор, основоположник мануальної терапії Микола Касян.
Микола Андрійович Касян (10 квітня 1935р., Кобеляки) — український лікар-остеопат і родоначальник мануальної терапії, академік, народний лікар СРСР, заслужений лікар України. Живе в місті Кобеляки Полтавської області, почесним громадянином якого і є. Автор монографії „Мануальна терапія при остеохондрозі хребта”.
Біографія
Закінчив Харківський медінститут (1959—64). Підвищував кваліфікацію в Київському Інституті травматології і ортопедії.
Микола Касян лікував багатьох знаменитостей, серед яких багато було і радянських космонавтів, із-за чого навіть був нагороджений „Золотою медаллю імені Юрія Гагаріна”.
Був вибраний народним депутатом СРСР, на З'їзді народних депутатів належав до консервативного крила, зробив декілька гучних заяв.
У Книзі рекордів Гіннеса в 1993 році була приведена статистика: „Україна. Найбільше число костоправних операцій провів народний лікар Микола Касян. Протягом 1990 року він здійснив вправлення хребетних дисків 41251 хворому, серед них 19359 дітям”.
У 2005 році, нарешті, в Кобеляках був відкритий Центр мануальної терапії, будівництво якого було почате ще в 1990 році. Природно, керівником центру став сам Микола Касян. Там він в даний час і продовжує медичну практику.
Дніпропетровськ
Розкопки на Ігренському півострові (територія сучасного Дніпропетровська), дають переконливі свідчення того, що у XI-XIII ст. тут існувало досить велике місто, слов'янський анклав у кочівницькому оточенні, центр торгівлі. Місто було зруйноване у ході татаро-монгольської навали і більше не відродилось. Пізніші мешканці степів надавали перевагу заселенню правого берега Дніпра, зважаючи на його висоту та надійну захищеність. Ось тому у XVII-XVIII ст. тут виникає ціла низка поселень запорозьких козаків, на основі яких й був пізніше заснований сучасний Дніпропетровськ.
На території теперішньої Дніпропетровської області була розташована більша частина Запорізької Січі. Після ліквідації Січі в 1775 р., Новий Кодак виконував функції губернського міста (1784-1797 рр.) і навіть іменувався в паперах Катеринославом II.
Разом з тим, датою заснування міста Дніпропетровська офіційною владою вважається 1776 р. – початок будівництва Катеринослава на р. Кільчень (в межах сучасного Новомосковська). Дата ця вважалася офіційною у 1970-90 рр. Помилки початкового проекту позначилися дуже швидко і Катеринослав I зник з лиця землі, залишивши по собі лише дату свого заснування.
У Указі від 22 січня 1784 року місце розташування міста визначалося таким чином: „Губернському місту під назвою Катеринослав бути по кращій зручності по правій стороні Дніпра у Кайдака”. Городу відводилася роль третьої столиці Російської імперії. Катеринослав планувався як „південний брат” Петербургу.
Преображенський собор
(1830-35 рр.)
Споруда була почата під час подорожі Катерини II по південних володіннях. Має високу архітектурно-художню цінність як споруду, в якій відбилися традиції і прийоми російської класичної школи періоду її розквіту. Реставрується в 1975 р.
Амурський міст
Сьогодні місто розкинулося на двох берегах річки Дніпро. Сполучають береги мости - двоярусний і одноярусний металеві, Мерефо-херсонський залізобетонний, автодорожні – ім.50-річчя Жовтня і Кайдакській. Найстаріший з них, міст номер один (Амурський або Старий), був споруджений і урочисто відкритий 18 травня 1884 р., одночасно з відкриттям Екатеріненськой залізниці. А до цього, впродовж майже двох століть, річка Дніпро стояла перешкодою на „великій дорозі” з Батуріна через Гадяч, Полтаву, Кобеляки, Перевалочну, Сичу до Перекопу. Щоб подолати її, був влаштований перевіз.
З початку будівництва Катерінослава на правом березі Дніпра в 1780-і роки, встало питання про нову переправу.
У 1796 р. був побудований і відкритий перший наплавний міст в районі нинішнього старого моста. Зміст його і перевіз були доручені купцям Осипу Зайцеву і Федору Лебедеву. Міст, побудований з колод і дощок, з дерев'яними поручнями, був нескінченно довгим. При переїзді через нього частина моста, зайнята тяжкістю, занурювалася у воду, а ззаду і спереду міст піднімався, - цим пояснювалася його назва „Живий міст”. У зимовий час міст розбирався, і переправа між двома берегами відбувалося по льоду. У весняно-осінню негоду річка була неприступна. По декілька днів на обох берегах її стояли в очікуванні переправи торговці.
Цей міст проіснував до 1884 р., коли переправа через Дніпро була відкрита по верхньому полотну нового залізничного моста. Тисячі жителів Катерінослава зібралися 18 травня на обох берегах Дніпра, щоб подивитися, як пройде перший потяг по найдовшому тоді в Росії мосту. З тих пір прекрасна двоярусна споруда довжиною півтора кілометри і вагою 9525 тонн стало однією з головних визначних пам'яток міста.
Мерефо-херсонський міст
Другим мостом через Дніпро в районі міста став Мерефо-херсонський. За свою художню виразність, видатні технічні якості, перевірений на міцність часом, він узятий під охорону держави як пам'ятка архітектури.
Рішення про будівництво моста було ухвалене ще до революції 1917 р. У 1912-1914 рр. був розроблений його проект і почато будівництво. Було встановлено 22 опори металевого моста, спроектованого академіком Р. П. Передерієм.
При будівництві робочі проявляли трудовий героїзм, прагнучи здати міст достроково. 35 залізобетонних арок і обидва металеві прольоти по 52 метри кожен спорудили всього за сім місяців. 24 жовтня 1932 р. в 15.30 був укладений останній кубометр бетону.
Унікальний міст через Дніпро був зданий в експлуатацію в грудні 1932 р.
Монастирський острів
Монастирський острів, напівмісяцем огинаючий головний міський горб Дніпропетровська - місце у своєму роді унікальне і загадкове.
Навряд чи якийсь з куточків мегаполісу може порівнятися з ним по кількості легенд, що огортають його, переказів і науково-фантастичних гіпотез.
Жителі Дніпропетровська люблять пляжі острова, прогулянки по його парку.
Безліч дітей катаються на розташованих тут атракціонах. Біла церква із золотим куполом в затишному місці острова є видимою з багатьох точок міста, вона стала одним з визнаних символів Дніпропетровська.
Біля церкви знаходиться хрест, який за легендами встановив апостол Андрій в I столітті
Палац Г. Потьомкіна
(1786 р.)
Одна з перших найбільш значних будівель Дніпропетровська. Авторство проекту палацу приписується видатному російському архітекторові І.Старову. Спочатку головний корпус вміщали ряд парадних приміщень, зокрема величезний зал в центральній частині. У 1952 р. був реконструйований і став палацом культури студентів.
Петриківка
Селище Петриківка, що в Дніпропетровській області, на всьому Придніпров’ї відоме доброю водою й запашним домашнім хлібом, який не розучилися пекти місцеві господині. А головне — це єдиний в усьому краї острівець, що лишився від колись могутнього материка символічно-декоративного малювання. Щоб поглянути на зразки петриківського розпису і познайомитись із майстрами їдуть сюди звідусіль. Навiть за радянських часiв, коли обласний центр — Днiпропетровськ — був закритим мiстом, до Петриківки навідувались іноземці. Доводилось хитрувати: винаймали машину до Полтави, а звiдти, минаючи „закриту зону”, заїжджали в селище.
На в’їздi у Петриківку — стела написом: 1772 рiк. Та це дата не створення Петрикiвки, а першої письмової згадки про неї. Саме того року жителi села Курилiвки, що за 20 кілометрів від Петриківки, звернулися до кошового отамана Петра Калнишевського (тут були його зимівники) зi своєю бiдою — їхню церкву пiдтоплювали днiпровськi води. I тодi з дозволу Калниша дерев’яну церкву перенесли до Петриківки, точніше — просто перекотили на дерев’яних котках. І перша письмова згадка про село – це прохання Калнишевського до вищого духовенства про освячення церкви на новому мiсцi.
Церква різдва Богородиці (смт.Петриківка).
Побудовою церкви опікувався гетьман Петро Калнишевський
Історія Петриківщини пов’язана з ім’ям визначної особистості – Петра Калнишевського, що близько 10 років обирався отаманом. Завдяки його турботам у дикому степу виростали нові села. Так, зокрема, виникло й село Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. На сьогодні у Петриківці збереглася Церква Різдва Богородиці, побудовою якої опікувався сам Петро Калнишевський ще в 1772 році. На жаль, сьогодні ця культова споруда, що є пам’яткою архітектури України національного значення, знаходиться в доволі занедбаному стані та потребує реконструкції.
Отож у Петриківки набагато давніша iсторiя. А назву села пояснюють так — жив тут колись козак Петрик. Він брав пiд своє заступництво скривджених панами кріпаків з довколишніх сіл і ті вже нiколи не повертались у неволю.Тутешня легенда стверджує, що в самій Петрикiвцi нiколи не було крiпацтва. Люди жили бiдно, але були вiльними, тому могли творити.
Кажуть, що ранiше в Петрикiвцi художникiв зовсiм не було. Кожна жiнка в селi до великого свята заново бiлила хату i заново її розписувала. І жодна не вважала себе майстром, малювала, щоб гарно було в оселі й надворі. Паперові ж мальовки робили взимку цілими сімями, а навесні все це мішками везли на базар. Продавали недорого, людям на радість —„стьожки” з квітковим орнаментом на оздобу печі, мальовки для стелі, мальовані рушники для стін.
Замість фарби використовували кольорову глину та вiдвари трав. У кожного майстра були свої секрети й свої орнаменти. Калина, мак, цибулька, півники, зозульки – усе, пов’язане з природою. А вона в цих краях неповторна: мальовничі береги річечки Чаплинки, притоки Орелі, розкидані довкола хутори з давніми назвами, козацькі могили, скіфські кургани, щоправда розпайовані і подекуди розорані.
Зараз Петрикiвка – це селище мiського типу, усього 5 тисяч людей. Славиться вона не лише художниками —майстрами з рiзьблення по дереву, плетiння з лози i соломи, вишивальницями. По всьому світу розходяться звідси унікальні сувеніри. Декоративному ж розпису тут навчають ще з дитсадка. Потiм у школі – на уроках праці. Дiти отримують навички, а що вже далi з ними робити, вирішують самі. Та зазвичай молодь унiкального селища не пов’язує свої професiйні плани з народним мистецтвом. Бо — які перспективи?
Як мертвий дихає, кажуть селяни про те як зараз працює Петрикiвська фабрика народних промислiв. Ні державного стимулювання, ні великих замовлень. Знаний в усьому свiті розпис i його майстри на батькiвщинi – поза увагою. Вже багато років обласні чиновники міркують, як створити в Петриківці Національний центр декоративно-художнього малярства, а у перспективі – й природно-ландшафтний заповідник. Говорять і про цілий туристичний комплекс, що включатиме Дніпропетровськ, Петриківку і Нікополь — на цій території було п'ять Запорозьких Січей із восьми. Є що показати й своїм туристам, і закордонним.
|
